SOS, або Лисапетна моя Україна

Про що ми пишемо? Про що сперечаємось до хрипоти? У кого годинник дорожче? У кого мітинг довше? Як зшити некрозні партійні тканини? Що дорожче: "тушки" поштучно або "титушки" оптом? Як називати війну першої половини минулого століття? Проводити вибори невідомо кого в мери Києва влітку або не проводити? Приходити в парламент автору президентського послання, що його навіть не читав?

Порядок денний животіння. Навіть не виживання, і вже тим більше не розвитку. Знаєте, нам, українцям, властива не тільки "хатоскрайність", але і "хатоцентричность". Переважна більшість з нас не цікавиться тим, що відбувається за межами української хати. А світ змінюється. Стрімко, безжально. Стереотип, який ділив його на стабільно цивілізований і вічно розвивається, йде в минуле. Коли ми говоримо про перспективу найближчих десятиліть, то міць Америки вже не здається безальтернативною і непорушною, благополуччя Європи - визначеним, так і китайці вже здогадалися про те, що рис - це лише гарнір.

Руйнуються усталені стереотипи відносно не тільки держав, ставляться під сумнів дієвість, роль і навіть доцільність існування міжнародних структур, без яких нам так здавалося десятиліттями, світ впаде - СОТ, МВФ, Світовий банк. Світ стає все більш жорстоким і небезпечним для життя. Вже йдуть невидимі і видимі війни за ресурси (землю, енергію, мінерали, воду), і збільшення їх числа - перспектива найближчих десятиліть. Україні доведеться відвойовувати своє місце під сонцем (у т.ч. у світовому поділі праці) в умовах жорстокої конкуренції. Пам'ятайте містера Сміта в "Матриці", який говорив Морфеусу, повсталого проти миру машин, перетворили людство в сплячі елементи живлення: чого вам, людям, що ще потрібно, адже ми створили вам ілюзію розквіту вашої цивілізації кінця ХХ століття? Не помічати тектонічні зрушення, що відбуваються за межами нашої країни, - неможливо, навіть якщо сильно примружитися і відгородитися долоньками. Ми б'ємося за стільники і мед у вулику, який зірвався з верхівки дерева і летить вниз...

В цих умовах еліта країни, її політичний клас не мають права жити 2015 роком, бо вони відповідальні перед нинішніми та майбутніми поколіннями за збереження української держави. Держави, у якого при такій владі, при такій опозиції і при такому суспільстві - немає шансів вижити і зайняти гідне місце в майбутньому світоустрій. При збереженні існуючого рівня інтелектуальної і моральної відповідальності формального авангарду країни, Україну чекає лише одна доля - перетворення у донора. Подібно до того, як людське тіло розбирається на рогівки, нирки, судини і печінка, наша країна має найвищі шанси бути розібраної на землю, надра, недорогу робочу силу, питну воду та окремі високооплачувані мозкові клітини.

"Ух, ти! Заповідник білої раси! Нічий! І на землі, в якій держак від лопати зеленіє!". Безсумнівно, донорська доля нам уготована Росією. Потрошити безпорадне тіло у мутній воді корупції, беззаконня, відсутність громадянських прав і свобод - нескладне завдання. Та й Захід, власне, теж не погребує трофеями, представленими такими дефіцитними в світі вичерпними ресурсами. Ось тільки потрібно розкреслити територію на звичні стріти й авеню, створивши, як мінімум, умови для захисту своєї власності. І немає підстав вважати, що ставлення до України з Китаю або багатих країн арабського світу, на чиї мільярди як на альтернативу Мвфівським, дивиться наша влада, чимось відрізняється. Поки влада гарячково думає про те, кому з олігархів віддати з відкатом капнувший на казначейський рахунок мільярд, а опозиція - як підставити один одного, засунувши конкурента куди-небудь в мери Києва або Чернівців, країна з головою занурюється в безперспективність і деградацію.

Думка практично залишила дискусійні медійні майданчика, залишивши там лише емоції і кон'юнктуру. Політичні технології остаточно замінили політику; потреба самовиразитися в соціальних мережах - прагнення щось реально змінити.

Смисли випали з порядку денного. Популізм, сповідуваний опозицією; братоненавистническая туга за "старими, добрими часами", нав'язувана владою, і патерналізм, створюваний суспільством - це три шляхи в нікуди. Вони не додадуть Україні ні єдності, ні економічної динаміки, ні конкурентоспроможності. Щоб вижити, нашій країні необхідна чесна розмова самої з собою. Про що? Викладене нижче - суб'єктивна спроба позначити теми актуальних дискусій.

Як відновити ефективність і керованість держави? Здавалося б, концентрація влади в руках президента, поставленого на верх піраміди повноважень, збудованої Олександром Лавриновичем, дала відповідь на це питання. Але так може здатися лише тим, хто плутає ефективність управління країною з ефективністю її інкасування.

Державної влади в Україні фактично немає. Різнокольорові політики, змінювались у різнорівневих штурвалів, своїми "чистками" фактично знищили шар професіоналів, що забезпечують інституційну пам'ять в галузях. За більш ніж 20-річну історію правителі України так і не зрозуміли різниці між політиком і чиновником. Багаторазові зміни міністрів передбачали багаторазові заміни заступників, керівників департаментів та управлінь. І кожен приходив зі своїм штатом. Знищення пласта ефективних управлінців дозволило увійти у беззаконня. Масштабні ротації, курс на деинтеллектуализацию, політизацію та комерційну лояльність, зрештою, призвели до знищення механізму імунного захисту держави. Віруси перемогли, знищивши організм.

Як же так вийшло, що до нинішнього моменту провідні ролі в українському політикумі дісталися найгіршим представникам старої школи і, одночасно, самим невідповідним випускникам нової? Шляхом неприродного відбору до управління країною прийшов ряд людей, які не мають жодного досвіду соціальної відповідальності і ні найменшого уявлення про призначення держави. Хто такий, наприклад, Сергій Арбузов? Фахівець з оптимального розміщення чужих грошей, вирощений висококласним фахівцем того ж профілю? А згодом підхоплений "царським сином" для тих же цілей, але вже в іншому масштабі? Які книжки він читав? Які пісні співав? Якихось кумирів мав у юності? Під яким прапором у війнушку грав? За скількох людей відповідав? У якій воді тоне, у якому вогні горів? Та й не в одному Арбузова справа... Він просто символ цілої плеяди бескорневых державних босів, які висіли на бороді "бога". Для таких необхідність ділитися з суспільством продиктована не метою і не потребою, а обов'язком пам'ятати про "божому" рейтингу. У економічного керма України стоять не люди, самі себе зробили, а люди, самі себе запропонували і присягнувшие: "любе!". З таких виростають батьки-засновники. З таких виходять державоубийцы.

Практично у всіх сферах кожен наступний міністр деградує з точки зору інтелектуального і морального рівня. Згадаймо всіх поіменно в Моз, Міноборони, Мінапк, Мінкультури... Міністр сьогодні - це заглушка, директор парника, створює умови для забезпечення роботи "смотрящих", які водять рукою чиновників, які ставлять підпису під фінансовими документами. У рідкісних випадках міністр є генератором політики ввіреного йому відомства. У переважній більшості політика міністерства розробляється на аутсорсингу - в адміністрації президента і аффилированном з нею комітеті Ірини Акімової, залишками інтелектуалів у НІСД або РНБОУ, або представниками McKenzie. Отримуючи ввідні, міністр лише мультиплицирует помилки генератора, на які накладаються відсталість системи, непрофесіоналізм виконавців та інтереси споживачів "потоків". Зокрема, і з цієї причини в країні не реалізована жодна з 26-ти анонсованих нинішньою владою реформ.

До речі про реформи. Ви помітили, що це слово майже зникло з генерованого владою інформаційного потоку? На центральному рівні це стало помітним недавно. А ось на регіональному... Спробуйте зайти на сайти обласних адміністрацій і подивитися, чи є там, а якщо є, то з якими датами виходу, повідомлення про проведені реформи, роз'яснення суті прийнятих владою рішень, якості надаваних громадянам адміністративних послуг і т.д. Відсутність чіткої інформаційної політики держави є зайвим доказом пріоритетності інших завдань, поставлених перед губернаторами. В їх кабінетах керівники управлінь внутрішньої політики не днюють і не ночують - пробитися не можуть. Оскільки там завжди на нараді місцевий прокурор, податківець, начальник УСБУ та начальник УМВС. Бо в Україні політика - це не мистецтво можливого, це мистецтво можливостей вкрасти.

Сотні законів, указів і доручень президента, постанов і розпоряджень уряду, всіляких програм і послань вмирають з висиханням чорнила на факсиміле. І ніхто за це відповідальності не несе, за однієї умови - якщо справно працюють "ліфти" інкасації, піднімають видобуток наверх. Будь-яке журналістське розслідування в нашій країні стає небезпечним для його фігуранта лише в тому випадку, якщо фігурант обносить вище начальство. Крисятництво - ось головний гріх, за який всередині влади карають, використовуючи для легендування страти звинувачення у невиконанні якого-небудь з вищеперелічених актів. Держава, що функціонує виключно як злочинний синдикат і не виконує функції щодо захисту інтересів і створення умов для розвитку суспільства, - приречене.

Суміжний питання: як зупинити тотальне падіння професіоналізму? Практично скрізь професійна деградація йде рука об руку з аморальністю. А саме з цим явищем. Адвокати-листоноші, яким необхідність знання законів замінила потреба знати, кому і скільки занести. Судді, як собаки Павлова, чуйно реагують лише на дзвінок зверху або валізу знизу. Міліція, якої швидко знайти вбивцю заважає фотографія злочинця...

Два роки тому на зустрічі президента з редакторами газет Віктор Янукович вирішив розкрити тему медичної реформи. Він капав словами як водою з зламаного крана, беручи тривалі паузи для будівництва, у загальному-те, і всім нам не дуже знайомих термінів. Не витримала, перебила: "Медичну реформу, Віктор Федорович, потрібно починати не з визначення кількості госпітальних округів, а з розстрілу професорсько-викладацького складу медичного університету. Бо не може залік з анатомії коштувати 300 доларів! Не знаєш, але маєш що вкласти в заліковку, - здав. Не маєш, але знаєш, - ще велике питання. Анатомія - основа основ. Якщо не змінити підхід, то в госпітальні округи, скільки б ви їх не створили, просто нікого буде наймати на роботу". Перефразовуючи Миколи Пирогова, можна сказати, що неграмотний лікар вбиває людину, а продажний викладач - людство. Президент погодився. Але що змінилося з тих пір?

Нещодавно "Тиждень" опублікував кількість депутатів, що мають скоринки докторів і кандидатів наук. У мене є тільки одне уточнююче питання: хто з них отримав ці міри в Радянському Союзі, а хтось вже після того, як випускник лісогосподарського технікуму, піонер газотрейдерства, на спір за тиждень отримав ксиву профільної Академії наук, а через рік - кандидатську скоринку?

Коли-то "ДТ" запитало у Германа Грефа, який проводив в Росії цілий ряд як не дуже вдалих, так і вдалих реформ: "А ось тепер, маючи досвід реформаторства, яку з реформ ви вважаєте головним?". І він відповів: "Однозначно, освіти". Кого цікавить, якою вона повинна бути? Ну, крім Табачника, Ківалова та Гриневич? Кому потрібні 823 вузу, жоден з яких не входить ні в дитинстві, ні в тисячу кращих університетів світу? Кому потрібні фахівці з дипломом і без знань, яких випускають приблизно 770 з них? Адже, за великим рахунком, конкурентоспроможність країни визначається конкурентоспроможністю її громадян. Любомир Гузар прав: "маленькі" люди "велику" державу не побудують. Наші ж дипломи, у своїй переважній більшості, - свідоцтво статусу, а не знань. Девальвація звання вчителя, вимушеного продаватися, - це лише один приклад епідемії падіння професійного рівня, який ми ж намагаємося компенсувати тіньовим доларовим оборотом. Але до кого завтра приходити лікуватися? До кого приходити за захистом? До кого приходити вчитися? Зрештою, як бути з професіоналізмом співробітників атомних електростанцій? Що залишилися в живих зможуть баблом компенсувати їх помилки або прикритися від стронцію?

З природним доглядом спеціалістів радянської школи вмирають цілі галузі економіки. Якщо країна думає про динамічному розвитку і конкурентних перевагах, то цих цілей вона не досягне лише за рахунок маркетологів, адвокатів, стоматологів і дизайнерів. Україна повинна знайти своє місце у світовому поділі праці, а для цього сформувати свою унікальну пропозицію. І для нас актуальний не тільки питання, за рахунок яких інтелектуальних ресурсів це забезпечити, але і яким має бути унікальна пропозиція України.

З кожним днем ми все більше стаємо цікаві світові тим, що було створено на нашій території Богом (природою) - і все менше тим, що ми створюємо з додатковою вартістю, своїми мізками і руками. Як тут не згадати анекдот про японців, восхищавшихся радянськими дітьми: "Це єдине, що ви робите не руками". Напевно, країна, яка виходить з ломки зміни формацій, повинна була визначити кілька пріоритетів - точок додатка сконцентрованих зусиль і ресурсів, які могли б стати локомотивами економіки? Вам вдалося стати свідком дискусії між політичними лідерами про те, на яку галузь (продукцію) Україні потрібно зробити ставку? Ви можете згадати парламентські слухання на цю тему? Чи засідання Кабміну, з запрошенням провідних експертів для стимулювання інтелектуальних дискусій влади? А адже така дискусія, з виходом на прийняття рішення про пріоритетних для України галузях, - не менш важлива, ніж дискусія про геополітичний вибір. Можемо і далі продовжувати робити вигляд, що ми велика космічна держава, монстр ВПК, і прикривати своє сповзання до кам'яного віку наявністю працюють на аутсорсингу пацанів і дівчат, які продають провідним світовим IT-фірмам свої мізки. Але хочеться запитати: а що зробила держава, нами найняте, для того, щоб розвивати одних і утримати інших? Що воно зробило для розкріпачення творчої енергії людей? Для каналізування цієї енергії на обраних ключових напрямках створенням стимулів і підтримкою мотивації?

Коли ми говоримо "Франція" - в першу чергу згадуємо про парфумерії, вини і гастрономії; говоримо "Німеччина" - згадуємо про автомобілі та приладобудуванні; говоримо "Італія" - згадуємо про моду, туризмі і тих же автомобілях; говоримо "Фінляндія" - згадуємо про "хонках" і Nokia, говоримо "Японія" - згадуємо про відеотехніки, телевізорах, магнітофонах і якісних авто. І згадувати нескладно: продукція цих країн - в наших будинках, офісах і гаражах, на наших дорогах і на нас самих.

Коли ми говоримо "Україна" - про що ми згадуємо? Про Boeing, який не зміг продертися через взятковзятельный заслін до вітчизняного літакобудування? Про швейцарців, мріяли побудувати найбільший в Європі аеропорт підскоки на місці військового аеродрому в Узині? Про іспанців, які намагалися розвинути мережу маркетів з найсвіжішими продуктами українського виробництва, але потрапили в мережі зажерливих чиновників? Все це було в 90-х. Тоді ще ми були цікаві партнери... Тепер, у пошуках лояльності лідерів Європи та Америки, українська влада роздає наші надра закордонним компаніям, які отримують на відведених під видобуток територіях фактично права суверенної держави. А як можна по-іншому з владою (вже якої за рахунком в Україні), якщо суд для неї - не указ, а хабар-відкат - не зобов'язання?

Україні необхідна дискусія про пріоритети економічного розвитку. Хочете статус великої транзитної країни? Тоді не потрібно звинувачувати одну лише Росію в тому, що вона шляхом адміністративного тиску позбавила Україну в першому кварталі цього року 40% вантажних залізничних перевезень. Що ви самі зробили для того, щоб в наших портах можна було швидко розвантажитися; кордон пройти без "обілечування"; залізницею "проїхати швидше та дешевше; на автошляхах, що більше нагадують місячну поверхню, не вбити ні себе, ні машину? Хочете зробити ставку на чисту і якісну продовольчу продукцію, пріоритетно розвивати АПК - так визначитеся зі спеціалізацією: вал зерна і технічних культур, глибока переробка або дорогі яблучка з черв'ячками? Ще є час, перш ніж Пекін засіє нашу землю ріпаком і власними громадянами. Хочете розвивати інженерну думку і ВПК - чітко визначте перспективні напрямки, закріпіть їх у довгострокових держпрограмах і грошей давайте хоч трохи більше, ніж треба на зарплату і відкат. А ще на порядок зменшіть посередницькі відсотки спецекспортерів, які в останні роки завели собі моду залазити не те що в прибуток підприємств - у собівартість. Хочете зробити ставку на ІТ - навчіться поважати власність в будь-якій формі; порівняйте оподаткування в цій сфері з конкуруючими країнами; лобіюйте політикою посольств наші можливості.

Хіба не є приводом для дискусії створення якісно нової системи економічних стимулів? Економіці просто-таки потрібні креативні, свіжі ідеї. Цілком очевидно, що копіювання, до того ж виборче, європейської економічної системи - це не наш шлях. Україна повинна долучитися до європейського правового і соціального досвіду: незалежності судової системи; активності громадянського суспільства; гарантування прав і свобод громадян; якості освіти і охорони здоров'я. Але варто сліпо копіювати економічні рецепти європейців? По-перше, хто сказав, що ми повинні пробігти той шлях, який вони пройшли за сотню років, щоб впертися у той самий глухий кут? А по-друге, їх економіка - постиндустриальна. Наша - мафовски-радянсько-заводська. Та й самі ми - швидше бронхи кільцями выплюнем, ніж обженемо конкурента на території його правил! Нам потрібні інші стимули, інші дискусії, ніж битва засвоїли термінологію ідейних копипастеров.

Інтелектуальний світ перебуває в пошуках альтернативи маятника лібералізм-диктатура держави. Вкласти свою лепту в цей процес - завдання українських інтелектуалів. Що нам втрачати: традиції тейпов; багатовікового парламентаризму; відмовлятися від вистражданого білля про права? Де серйозна інтелектуальна амбіція запропонувати новий тип співіснування держави і громадян, настільки актуальне в мінливому світі? Де взагалі спір про майбутнє? Не про нову Конституцію під чергового монарха за принципом "взув і забув", а дійсно про новому державному устрої країни, гармонію прав та обов'язків громадян, балансі інтересів усіх верств суспільства. Державі, ефективність якого вимірюється не тільки збором податків у скарбницю і відсотками зростання ніким не реального ВВП, а якістю життя наших громадян, насамперед їхнім здоров'ям та освітнім рівнем. Потрібна дискусія, яка виходить за межі шор, створюваних Європейським і Митним союзами. Дискусія з урахуванням змін, що відбуваються не тільки сьогодні, але і прогнозованих на 10-20-30-50 років вперед. Її немає. Вона не потрібна ні владі, ні опозиції. Відмінність між цими двома полягає в тому, як вони оцінюють минуле. Але ми з вами не знаємо практично нічого про те, якою вони бачать Україну в майбутньому.

Про майбутнє весь час брешуть. Чому? Команди, що змінюють один одного, опиняючись у владі роблять одне і те ж. А опиняючись в опозиції говорять одне і те ж. При цьому практично ніхто не робить спроб поговорити з людьми чесно. Ніхто не хоче відмовлятися від популізму, бо ніхто не хоче втрачати владу або її перспективу. Один склад влади боїться сказати про те, що наявні рани потрібно змастити зеленкою: "Та про що ви?! Народу ж щипає!". Інший - замовчує необхідність операції. Третій - під страхом смерті ні словом не обмовиться про актуальність ампутації. Четвертий - розраховує заробити на похоронах. Прийнято вважати, що політик, чесно дає відповідь на питання: "Що робити?", не має жодних шансів бути обраним. На існуючому тлі - так. Хто формує попит суспільства на реальні зміни? Хто розробляє не пропагандистську, а інформаційну політику держави, спрямовану проти популізму? Хто намагається сказати людям: "Народ, твої очікування від майбутнього надзвичайно завищені порівняно з тим, що ти сам готовий інвестувати в це саме майбутнє як громадянин, як креатор, як платник податків, як трудова одиниця". Але знаєте, що цікаво? Безглузді, солодкі ("ми підвищимо...") і грізні ("ми зупинимо...") вже практично нікого не зачіпають за живе.

Чому на мітинги опозиції ходить так мало людей? Багато вважають, що причина - в недовірі до лідерів. Почасти це так. У своїй більшості рейтингоносные опозиціонери експлуатують образ ліберал-демократів, але при цьому до народу виходять з лівими гаслами і існують на гроші стовпів системи, з якою вони борються. Нехай не всі люди так прямо формулюють, але дуже багато це відчувають. Нещирість впливає на порив. Інша причина заповнення площ, в кращому випадку, привезеними з регіонів партійцями, в тому, що більшості людей живеться насправді не так вже погано. Скребло б кістки - справи до підозр лідерів у нещирості не було. А знаєте, чому по кістках не шкребе? Віктор Янукович не чіпав "тінь". Уявіть, що було б у країні, якби він прислухався до порад і почав справжню війну з зарплатами в конвертах, заборонив "єдинників" поставив на всі оптові ринки касові апарати... Революція! Або якісна (в економіці), або кількісна (площах). Але ніхто не став на захист здорового глузду: "Тобі три ложки цукру, як любиш? І ще тортик, так? Тільки диабетончик глотни, гаразд?"... Опозиція не чинила опір відкоту Януковича і тим самим забезпечила живильне середовище для "тіньового прокорму" значної частини населення - раз; і годівлі капілярної президентської опричнини, живиться за рахунок цієї "тіні", - два.

Відсутність чесної консиліумним дискусії про ситуації в країні змушує людей все більше вірити: їх життя залежить виключно від тих правил і можливостей, які вони встановлять самі і самі ж выцарапают в своєму мікросвіті. Соціальні психологи звертають увагу на тенденцію: людей все менше цікавить доля країни, і все більше - безпосередня середовище їх проживання. Ось її вони і захищають, перевертаючи машини з зарвалися водіями, реагуючи на наругу над Оксаною Макар жорсткіше, ніж на знущання над Юлією Тимошенко, підпалюючи машини продажних місцевих чиновників, прокурорів і суддів.

Знаєте, що з нами відбувається? Ми, так і не вийшовши до кінця стану проживання на окупованій території, знову почали в цей стан заглиблюватися. І зараз я не тільки про німців. Історія української нації - давня і багата. Історія української державності - набагато коротше і біднішими. Наш народ так довго жив під чужою владою - польської, турецької, російської, австро-угорської і т.д. - що давно сформулював і спадково передав способи виживання. Пам'ятайте, слова Юрія Липи: "Хата" - це ідеал українського патріотизму". І ще одна цитата з улюбленого мною Густава Водички: "Історія всього світу - це перемога людини над землею. І лише історія України - це перемога землі над людиною". Мета життя була - вижити і зберегти рідних і близьких; щедра земля давала змогу впоратися з цим односемейно. Але життя в таких умовах формувала ставлення до держави як до чужого і недовіра до всіх, хто перебував за межами перевіреного кола. Думаю, це основна причина інертного розвитку громадянського суспільства в нашій країні: ми звикли вирішувати свої проблеми тільки для себе, а не за рахунок встановлення і дотримання правил, здатних вирішити аналогічні проблеми для всіх, з ними стикаються; ми звикли вирішувати свої проблеми через кума або кума кума в міністерстві, а не через профспілки та об'єднання, прозоро декларують свої завдання. Ми перманентно не довіряємо всім владам, і багато людей переконані в тому, що "скільки у держави не кради - все одно свого не повернеш". Це і є життя при окупаційної влади, яка 1 грудня 1991 р. стала називатися "своєю".

Як показує соціологія, більшість українців не люблять владу, але при цьому "повставать" не дуже-то збираються, до того ж знову мріють про "сильну руку" і розраховують на справедливого царя, який прийде і всім віддасть по заслугах. Такий собі цивільний патерналізм, який передбачає ненависть до дієт і спортзалу - і надію на одну таблетку, що надає телесам параметри Венери. Вибравшись раз з свого підпілля і проковтнувши пігулку Майдану, не дала очікуваних результатів негайно, мільйони знову повернулися до перевіреного століттями способом виживання. Але ж виживання і "лише б не було війни" - межа мрій далеко не для всіх в країні?

Що може зробити громадянами населення, яке розчарувалося в різнокольорових Данко і концентрувалася виключно на добробут свого ближнього кола? Мені здається, в першу чергу, дві речі: суди і податки.

Поки громадянин не буде впевнений у тому, що в суді він зможе знайти управу на чиновника - мера, соцзабез, голову адміністрації, міліціонера, митника - люди не відчують впевненість у своїй значущості і здатності що-небудь у країні міняти. Безумовно, біч української судової системи - це телефонне право. І користувалися ним українські влади усіх кольорів. Але є дещо страшніше: переважна більшість рішень, що виносяться у судах, - це як талон про техогляд, який мало хто проходив, зате всі його мали. Якось один із стовпів юридичної політики чинного президента запевнив мене: "Всі рекомендації, які будуть видані Венеціанською комісією щодо змін до Конституції, що стосуються судової влади, - будуть враховані Україною". - "Та що, що щось зміниться від цього?", - запитала я. - "Ні, - щиро відповів співрозмовник. - Тому що люди не зміняться"... І на цю тему потрібна серйозна дискусія: як зробити, щоб кожен новий закон, в тому числі дуже потрібний і правильний, у нас не перетворювали на новий інструмент поборів і хабарів? Розбираючи кожну з існуючих у нас проблем, ми обов'язково рано чи пізно прийдемо до пункту "якість людського матеріалу". Ми обов'язково зіткнемося не у "москалів", "жидів", не в "піндосів" - в самих себе.

Про податки. До тих пір, поки їх або не платять взагалі, або перерахуванням обов'язкових платежів займається роботодавець, а не сам платник податку в кінці року власноруч віддає скарбниці частку кровно зароблених, будь-яка патетика про розкрадання країни не матиме належного ефекту. Ви бачили, щоб опозиціонери блокували трибуну Верховної Ради з вимогою прийняти закон про загальне обов'язкове декларування доходів? Отож.

Хто бачив живцем вкрадені владою мільярди? Толкущиеся на інтернет п'ятачку вважають, що всій країні все відомо. Немає. Країна, числом 75-80%, по три-чотири години на день дивиться телевізор, де, за великим рахунком, єдиними політичними журналістами є Володимир Зеленський та Катя Осадча. Багато співвідносять вимите з бюджетів особисто виплаченими податками, вважаючи вкрадені гроші своїми? Для більшості громадян найбільша сума, побачена на власні очі, це та, яку перераховувала касирка в банку. Хто знайомий зі схемами, взятих на озброєння владою? Хто пояснив, що "тінь", яка дає можливість людям виживати, тією ж владою взята під контроль шляхом організації конвертаційних майданчиків, від керуючих якими регулярно приходять "темники", які пояснюють, з ким працювати, а з ким - ні; який розмір прибутку показати офіційно для перерахування в бюджет, а скільки підняти на "ліфті" нагору?

Потрібна дискусія про те, як розірвати порочне коло і так званий "соціальний змова", при якому, за замовчуванням, держапарат краде у країни, а населення обносить держава. Любиш Неньку? Заплати податки! І потім по праву дай в морду кожному, хто своєкорисливо на них зазіхне! Скиглити: "Вони ж розкрадуть..." і пишатися пращурами козацького роду, воно, звичайно, спокійніше. Не розірвавши порочне коло, можна дозволити Неньці ще кілька років протягнути, але не вижити.

До тих пір, поки опозиція буде конкурувати з владою в сладкоголосии, у нашій країні буде зберігатися тренд полювання на мед, а не порятунку падаючого вулика. А земля все ближче... "Скасувати пенсійну реформу! Знизити податки! Збільшити зарплати! Забезпечити всі виплати пільговикам!" - ця халва жевалась вже всіма опозиційними ротами. А джерела де? "Не красти!"? Але це лише часткове вирішення питання. І потім, хто сказав, що політична боротьба точиться не за можливість це робити? Влада буде красти до тих пір, поки опозиція буде брехати.

На мою суб'єктивну думку, колірну політичну гаму в Україні формують дві людини - Віктор Янукович і Юлія Тимошенко. Між цими полюсами - прірва. Хтось цю прірву назве принципами, хтось-нездоланною ненавистю. Інші лідери в очах виборця набувають колір залежно від того, який з двох полюсів вони вибирають публічно. Якщо Януковича і Тимошенко з української політики прибрати, то інші вожді домовляться між собою легко і швидко, бо нарешті, без страху бути изобличенными, за одним столом опиняться і гравці, і їх спонсори. І тоді відразу визначаться і єдиний кандидат в президенти, і єдиний кандидат у прем'єри, і єдиний кандидат у спікери, і єдиний кандидат на Міндоходів, і на пост міністра енергетики... Словом, домовляться. Питання: про що крім розділу постів вони домовляться?

Спокусі, обдаровуваному владою, неконтрольованої суспільством, піддасться будь-хто, хто не має чіткої програми дій, заснованої не на експлуатації правильних слів одних і тих же експертів, а на власній внутрішньої переконаності і розумінні того, що потрібно робити. Причому, що потрібно робити з розрахунку не на сьогодні, а в першу чергу - на завтра і післязавтра. Без такого розуміння, без твердої переконаності, без правильних життєвих принципів, без готовності до політичного самопожертви - ніяких глибинних змін і дійсно прорив для країни не забезпечити: буде лише ремейк шляхом попередників, з деякими особистісними варіаціями. "Заслуга" Павла Лазаренка полягає в тому, що до нього ніхто не знав, що можна так масштабно". Після його намагалися лише повторювати. Розмах - за здібностями. Одиниці, потрапляючи у владу, намагалися зламати схеми. Основна маса проривалася у владу, щоб їх наслідувати. Ви пам'ятаєте багато випадків викриття опозицією великих зловживань і схем розкрадання? "Росукренерго", Тендерна палата, рефінансування банків, вишки Бойка", "ЄДАПС", "Лівела", контрабанда бензину, схема Межигір'я, афера з сонячними батареями, розпил Євро-2012 - це все журналісти, не опозиція. І тільки найсміливіші політики піднімали на щит ці теми в ефірах, зверненнях та запитах в прокуратуру, документували резонансні зловживання.

Ми всі чекаємо краху режиму. Але де гарантія того, що він не буде просто скопійований зміннами? Чому ми не чуємо голоси тих, хто піднімається? Чому ми даємо себе заколисати слинявими колисковими тих, хто спливає?

За великим рахунком, у всьому світі основна частина виборців є фанатами того чи іншого політичного клубу. Але в життєздатному суспільстві завжди повинна бути мисляча частина, яка хоче не просто змінити хазяїв життя, а змінити саму життя. Реальний авангард, який не боїться формулювати актуальну порядку денного; не боїться шукати відповіді на виклики часу, а не на провокації політтехнологів; не боїться брати на себе відповідальність за виписане лікування. Давайте спробуємо це зробити разом?

Дискусія про майбутнє України не буде простою, ми це знаємо. Багато авторів ZN.UA, будучи компетентними у своїх сферах, регулярно піднімають актуальні проблеми країни, пропонують серйозні системні рішення. Але чим серйозніше тема... тим менше під нею коментарів, менше дискусії. У той же час, варто лише побіжно згадати: "Мова, Росія, Познер, Ургант, Фаріон" - і Інтернет вибухає дискусіями. Насправді, вказуючи на джерело енергії, яку політтехнологи чітко пустять трубами виборчих кампаній. Своєю безвідповідальною та емоційної наївністю ми даємо можливість маніпуляторам, паразитуючи на минулому, розривати наше майбутнє, не залишаючи місця для обговорення його якості, не помічаючи деградації і насувається безперспективність.

В цьому матеріалі ми не ставили за мету виписати повний список тем для загальнонаціональної дискусії про майбутнє України, тим більше - запропонувати країні рецепти від усіх хвороб. Ми відчуваємо тривогу, ясно бачимо загрози, контурно розуміємо, що слід було б робити, але не знаходимо адекватної реакції з боку влади - ні сьогоднішньої, ні завтрашньої. І народ теж дрімає.

Абсолютно очевидно, що сьогодні волові темпи реформ критично не встигають за внешнеукраинскими змінами і внутрішньоукраїнських розкладанням. Ясно й інше: ми не зуміємо, так і не встигнемо перевиховати сперматозоїди і яйцеклітини, щоб сподіватися на когось якісно іншого, хто прийде і все правильно зробить за нас. Вихід один - шукати серед нас тих, кому мало виживати. Ми запрошуємо до дискусії на сторінках ZN.UA людей, яким є що сказати і запропонувати країні, громадянам, влади, опозиції, всім нам. Хто теж бачить небезпеку торгівлі органами України-донора і готовий докласти зусилля, щоб наша країна мала інше, більш оптимістичне і гідне майбутнє.