Пастка Податкового кодексу

Зараз практично ні в кого вже не викликає сумніву, що монументальний працю під назвою Податковий кодекс верстався аж ніяк не для того, щоб систематизувати і упорядкувати податкові норми". Він приймався, щоб одним махом і переломом через коліно внести безліч істотних правок для наведення порядку в державі. При цьому на публіку було заявлено зовсім інше - "нормалізація" податкових норм для блага платника податків. Іншими словами - зведення всього і вся в єдиний документ, яким єдино і повинні керуватися в повсякденній діяльності сам платник податків і наглядових за ним податкова сторона.

І якщо раніше податкові закони бовталися десь між Цивільним та Господарським кодексами в якості доповнюючих актів, то тепер отримаєте - єдиний і завершена праця. Самостійно описує всі можливі варіанти розвитку подій і кару за гріхи.

Як виявилося, це був не тільки "прорив", але і певною мірою - правова пастка. Тому що сьогодні, як і раніше, значну частину господарських подій на підприємстві податкова служба не може трактувати, спираючись виключно на Податковий кодекс. Особливо, якщо притягати до відповідальності потрібно швидко і незважаючи на повноту правової картини вчиненого. У той же час, правова ситуація змінилася. Вірніше, вона такою була і раніше, але після пропаганди "єдиного епохального документа стала чіткішою: в галузі господарського та цивільного права податкова служба не повинна і не може виносити самостійні судження як цар і бог. Завітайте до суду.

А ось ця самостійна судова вертикаль не завжди виявляється прихильником бажаних бюрократичних порядків. Або, принаймні, не дуже швидко і педантично виконує свої обов'язки. Все це "гальмує податковий процес". Але бюджет вимагає, і податкова служба продовжує самостійно створювати акти та податкові рішення, спираючись на суміжні галузі права. Саме час розібратися, на якій підставі?

Пам'ятається, під час обговорення Податкового кодексу пропонувалося скористатися зарубіжною практикою і для повноти самостійних дій внести в правову оцінку господарських операцій поняття "доктрини ділової мети", на підставі якої наслідки господарської операції можуть трактуватися по-різному для господарського та податкового обліку. В цьому випадку дійсно з'являється можливість визнавати недійсними господарські операції для цілей податкового обліку без оскарження господарської операції по суті. Але зважаючи тотальної недовіри до праведності вітчизняної податкової служби така процедура формалізована так і не була. Слід визнати це чесно і відверто, а не намагатися знайти аналогічну процедуру "між рядків". Тобто "податкові наслідки господарської операції" не можуть на даний момент трактуватися окремо від її суті та форми.

Таким чином, в податковому оспорювання угоди залишається старий випробуваний метод - визнання угод нікчемними" і "недійсними" за правилами Цивільного кодексу (ЦК).

Природно, що у наглядає боку спостерігається постійна спокуса визнати угоду "нікчемного", оскільки це не вимагає додаткового судового докази. Проте законодавство передбачає, що правочин визнається "нікчемним" при порушенні строго встановлених вимог чинного законодавства (гл. 16 "Угоди" ЦК): "дієздатність сторін", "необхідне нотаріальне посвідчення", "порушення публічного порядку". Поширювальне тлумачення цих випадків проблематично. Навіть варіант "порушення публічного порядку" досить чітко визначено у ст. 228 ЦК:
"... угода не може бути спрямована проти конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення майна фізичної та юридичної особи, держави або територіальної громади...". Податкові гріхи, як і такі повсякденні варіанти - "підприємство не знаходиться за місцем своєї реєстрації", "не здає звітність", "не надало інформації за запитом контролюючих органів" - тут однозначно не проглядаються.

Визнання угоди "недійсною" є на порядок більш складним юридичним процесом, оскільки передбачає встановлення її обставин в суді у змагальній процедурі сторін. Ще і в більшості випадків - доказ злочинного умислу хоча б однієї з сторін. Тобто жодним чином не може бути самостійним умовиводом належної сторони.

Підозрюючи, що прав на самостійне винесення вердикту залишається, загалом, небагато, податкова служба то і справа вводить в обіг нові страхітливі поняття: "фіктивне підприємство", "безтоварна операція", "вигодонабувач", "транзитер", які з точки зору права є на сьогодні не більше ніж оціночними судженнями. Вони можуть бути у пояснювальній частині документів як якийсь "професійний сленг", що дозволяє коротко і ясно описати ситуацію, але ніяк не можуть застосовуватися у резолютивній частині, де потрібні чіткі правові формулювання. А з точки зору права всім цим формулюванням може бути поставлене у відповідність єдине поняття - "фіктивний правочин", щодо якої в ст. 234 ЦК сказано: "Фіктивний правочин визнається судом недійсним". Тобто так, звичайно визнається, але тільки судом. А в суді повертаємося до колишньої змагальній процедурі сторін і доведення злочинного умислу. Формальною підміною понять обійти цю процедуру ніяк не можливо.

Таким чином, які-небудь податкові рішення можна вважати хоч якоюсь мірою юридично обгрунтованими, якщо в ланцюжку правових міркувань присутня хоча б одна ланка, господарські рішення якого визнано в установленому законом порядку "нікчемними" або "недійсними". З цього може починатися в якійсь мірі дійсно обгрунтована ланцюжок подальших правових міркувань.

На жаль, останнім часом правові приписи податкової служби навіть відносно відверто фіктивних суб'єктів підприємницької діяльності рясніють оціночними судженнями замість кінцевих правових рішень. Тобто у всій ланцюжку пред'явлення податкових претензій відсутня хоча б одна ланка, господарські операції якого визнані "нікчемними" або "недійсними" в установленому законом порядку. І в цьому випадку ймовірність позитивного результату у судовому оскарженні рішення досить висока.

Якщо ж висновки про "нікчемності" та "недійсність" у відношенні якої-небудь ланки товарної ланцюжка достовірно закріплені, праведного платнику податків залишається наполягати на укладенні угоди обставин злочинного "введення в оману" своїм контрагентом (ст. 230 ЦК). А в якості обставини останньої надії сподіватися на те, що навіть при "свідомому злочинній змові сторін" (ст. 232 ЦК) такі угоди визнаються недійсними виключно в судовому порядку.

Джерело: http://smi.liga.net/articles/2013-05-08/9333185-lovushka_nalogovogo_kodeksa.htm